Що таке самотність? На це питання у кожного своя відповідь. Для одних цей стан настає після ночі, проведеної в порожньому будинку. Інші можуть жити в самоті місяцями (наприклад, на полярних станціях). Але більшість з нас все ж не любить довго бути у відриві від людей.
У тривалій ізоляції є багато неприємних і навіть небезпечних супутників – від важкої депресії до когнітивного розладу з непоправними наслідками для здоров’я. Психолог Джуліанна Холт-Люстадт виявила, що у людей, які відчували соціальну ізоляцію постійно, на 30% був підвищено ризик смерті. Якщо самотність так згубно на нас відображається, навіщо комусь прагнути до неї?
Тим часом про плідність часу, проведеного наодинці з собою, говорили багато поетів, художників і філософів. Генрі Торо в знаменитому романі «Уолден, або Життя в лісі» оспівував усамітнення. «Я знаходжу корисним проводити більшу частину часу на самоті. Суспільство, навіть найкраще, скоро стомлює і відволікає від серйозних дум», – писав він. Торо описував власний досвід: він прожив два роки у відокремленій хатині, забезпечуючи себе всім необхідним. Правда, раз в тиждень він виїжджав в місто, щоб пообідати з друзями.
Зв’язок між самотністю і творчістю складно заперечувати. «Життя письменника, коли він на висоті, протікає на самоті, – говорив Ернест Хемінгуей у своїй Нобелівськоій промові. – Позбуваючись самотності, він виростає як громадська фігура, і нерідко це йде на шкоду його творчості». Про осяяння, які приходять в періоди усамітнення, повідомляли Моцарт, Гайдн, Гете, Пікассо, Тесла, Ейнштейн і багато інших.
Хоча самотність може обернутися болісним самокопанням, сумнівами і страхами, вона може допомогти нам краще розуміти світ. В експерименті психіатрів Джона і Стефані Касіоппо учасники, які заявили про свою схильність до самотності, швидше за інших реагували на стимули, пов’язані з загрозою (мова йде про реакції мозку, які реєстрував томограф). Джон Касіоппо припустив, що такі люди більш чуйні і проникливі, оскільки можуть тонко вловлювати зміни в навколишньому середовищі і поведінці інших.
Є й інше можливе пояснення. Шерон Кім, організаційний психолог з Університету Джона Хопкінса, виявила, що люди схильні до креативного мислення, коли відчувають себе відкинутими. Найцікавіше в тому, що ніякого відкидання насправді може і не бути. Просто атмосфера відчуженості якимось чином допомагає нам бачити те, повз чого проходять інші.
З еволюційної точки зору самотність – це важливий механізм виживання, вважає фахівець з психології розвитку Памела Куолтер. Вона спонукає нас шукати суспільства інших подібних нам, щоб не залишитися без їжі і захисту. Без почуття самотності ми не пізнаємо радості спілкування і спільного життя. «Не випадково серед тих, хто не здатний на це переживання, багато психопатів», – пояснює Джон Касіоппо.
Прагнення до самотності може приймати різні форми. Поневіряння по знімних квартирах, відмова від довгострокових стосунків, переїзд в іншу країну – ці дії можуть здаватися безладними і шкідливими, але вони пов’язані з самозбереженням. У сучасному світі наше «Я» ризикує розчинитися у величезній кількості соціальних ролей, статусів і ситуацій, в яких нам доводиться поводитись певним чином. В результаті виникає відчуженість: ми забуваємо, хто ми такі, чого хочемо і заради чого живемо.
Тяга до самотності – захисний механізм, який оберігає нашу особистість від розпаду, від вимивання під напором нескінченного потоку «інших». Втрата себе, можливості чути свій голос і розрізняти його в нестрункому хорі чужих голосів в кінцевому рахунку лякає не менше, ніж самотність з усім її болем і недоліками.
Можна сказати, що в нашому ставленні до самотності криється парадокс. Ми вважаємо самотність благом, але тільки тоді, коли самі шукаємо її. Самотність необхідна нам, як холодний душ, який змиває з нас пил і дотики інших людей, очищаючи пори і загострюючи почуття.
