Зловісна долина – явище, добре відоме мультиплікаторам, розробникам комп’ютерних ігор і режисерам фільмів жахів. Полягає воно ось у чому: і людина, і людиноподібна істота симпатичні. Але щось проміжне – «майже людина» – сприймається як огидне і страшне.
Чому вона так називається? А тому, що це «долина» або «западина» на графіку привабливості картинки з чоловічком. У міру того, як людина стає менш стилізованою і більш правдоподібною, її привабливість зростає до певного моменту: якраз перед тим, як чоловічок досягне фотореалістичності, він стає відразливим. Тобто, лінія на графіку дає «западину», або «долину», перед тим, як піднятися до максимуму.
Трохи історії
У 1978 році японський вчений Масахіро Морі провів опитування, досліджуючи емоційну реакцію людей на зовнішній вигляд роботів. Спочатку результати були передбачуваними: чим більше робот схожий на людину, тим симпатичнішим він здається – але лише до певної межі . Найбільш людиноподібні роботи несподівано виявилися неприємні людям через дрібні невідповідності реальності, що викликають почуття дискомфорту і страху. Несподіваний спад на графіку «симпатії» і був названий «Зловісною долиною», до того ж Масахіро Морі виявив, що анімація підсилює і позитивне, і негативне сприйняття.
Графік «Зловісної Долини».
Нам подобаються об’єкти, які зовні нагадують людей: ляльки, роботи, м’які іграшки. Але з ростом подібності, наступаємо момент, коли такий об’єкт починає виглядати лякаюче.
Цей психологічний ефект і називається ефектом «зловісної долини». Коли схожість, ляльки або робота і людини, стає дуже сильним, ми готові прийняти цю ляльку за людини. Але дрібні невідповідності в зовнішності викликають тривогу. Починає здаватися, що істота, яке перед нами начебто людина, але якийсь він не такий і краще з ним про всяк випадок не зв’язуватися. Все стає ще гірше, якщо об’єкт рухається.
Люди вже давно намагаються розробити робота, який би був схожий на людину. Але все-таки він не здатний рухатися так само природно, як жива істота. І ми, дивлячись на нього, на певні гротескні невідповідності, мимоволі відчуваємо відразу.
Творці фільмів жахів та ігор часто використають ефект зловісної долини, аби налякати нас. А найбільш відомим та найдавнішим використанням ефекту Зловісної Долини можна віднести ще до 1818 року, коли Мері Шеллі написала свій роман «Франкенштейн, або сучасний Прометей».
Як описати мої почуття при цьому жахливому видовищі, як зобразити нещасного, створеного мною з таким неймовірним зусиллям? А тим часом члени його були сумірні, і я підібрав для нього гарні риси. Красиві – Боже великий! Жовта шкіра надто туго обтягувала його м’язи і жили; волосся було чорне, блискуче і довге, а зуби білі як перли; але тим страшнішим був їх контраст з водянистими очима, що майже не відрізнялись за кольором від очниць, з сухою шкірою і вузьким прорізом чорного рота.
Пише Шеллі 200 років тому.
На нього неможливо було дивитися без здригання. Ніяка мумія, повернута до життя, не могла бути гіршою за це чудовисько. Я бачив своє творіння незакінченим; воно і тоді було потворним; але коли його суглоби і м’язи прийшли в рух, вийшло щось страшніше, ніж всі вигадки Данте.
